Блог Дистанційної школи “Джерело”

Вчитель зарубіжної літератури у ЦДО «Джерело», Ірина Власенко: «Ти ідеш у правильному напрямку!»

Що Ви відчували, коли Ваш роман на «Коронації слова» здобув відзнаку Від Київського Національного університету ім. Грінченка?

Я відчула полегшення, тому що ця відзнака  – шанс видати книгу і отримати можливість бути прочитаним. Для людини, яка пише, це найголовніша мета – мати свого читача, нехай навіть одного-єдиного. Звісно ж, написане мною читали мої близькі, дехто нахвалював і казав «ПИШИ ЕЩЕ». Але це зовсім не те. Коли ти отримуєш відзнаку професіоналів у тій справі, якою ти займаєшся, це неабияк надихає, ніби пришиває тобі крила, змушує повірити у себе. Тому що родичі зазвичай підтримують одне одного і нізащо не скажуть тобі відверто, що ти написала якусь маячню. Професійне журі, яке складається з людей розумних, вдумливих, підготовлених, а головне незаангажованих, тобто абсолютно тобі незнайомих – це велике діло.

А ще я відчула радість, як і кожна людина має відчувати на моєму місці. І бажання - отримати не просто відзнаку, а першу премію «Коронації слова». Тобто можливість перспективи і необхідність рости далі як автор.

Коли Ви вперше взялись за перо?

Я пишу дуже давно. З дитинства. Але то була, радше спроба самовираження і хобі, яке займає твій час і змушує бриніти щось всередині, коли вдається знайти якийсь вдалий образ або фразу. Колись починала з віршів. Вони були дещо наслідувальними, спробами знайти свій стиль, впорядкувати думки. Іноді я використовувала свою здатність складати вірші для того, щоб втішити якісь бентежні думки, сумніви, питання, яких завжди так багато в юності. І це вдавалося. Тобто, коли ти сідав за стіл, сповнений сумнівів і питань, і починав шукати вихід і відповіді, вони знаходилися, наче у слові був якійсь чарівний код, за допомогою якого можливо зчитати якісь відповіді від самого неба, з того універсального джерела інформації, до якого просто так не дістатися.  Тоді я робила це підсвідомо, ще достеменно не розуміючи, що це таке. Тепер навчилася налаштовуватися на ті канали, через які й вдається отримувати відповіді на всі питання.

Невже на всі?

Так. Я думаю, кожна людина знає відповіді на всі питання, які ставить перед нею життя. Просто не здогадується про це. В нас є якась дурна звичка шукати радників зовні, якихось розумників, авторитетних людей, мудреців, гуру, психологів, екстрасенсів тощо. А відповіді вже є в нас, всередині нас. Недарма гарний психолог ніколи не дає конкретних порад, він змушує пацієнта самого шукати вихід із його життєвої драми. «Ви хочете про це поговорити?» – запитує він, відчувши слабкі місця свого візаві. Це не випадково, коли людина промовляє те, що її бентежить, вона усвідомлює свою проблему і сама знаходить вихід.

Тобто  Вас спонукала до письма можливість знайти відповіді на власні питання?

Саме так. Слово – то страшна і одночасно велична сила. В ньому зосереджені головні таємниці Всесвіту, історія, культура, всі знання людства за багато століть, воно і є таємним кодом долі. Якщо людина навчиться володіти словом – вона опанує свою долю. Іноді, коли мені сумно, або я відчуваю невпевненість  у своїх діях, образу, самотність, якісь душевні хвилювання, я сідаю за комп’ютер і починаю писати про те, що мене бентежить. І сама не розумію, звідки звалюються найвдаліші сценарії подій. Наче хтось зверху веде тебе туди, куди ти маєш прийти. Веде за допомогою слова. Писання для мене – то постійний пошук себе і внутрішньої гармонії. Психотерапія…

Що Вас найбільше надихає?

Судячи з усього, мене надихають проблеми, можливість знайти відповіді на питання. Коли цих питань надто багато, вони починають керувати тобою і змушують діяти не так, як тобі хотілося б або не так, як має бути. Всі ми іноді буваємо дратівливими, нетерплячими, сваримося, сердимося, ображаємося… Колись моя мама казала: «Якщо ти посварилася з чоловіком, піди помий посуд або випрасуй  білизну». Я слухалася її, але миття посуду допомагало погано. Тоді я бралася за перо, як то кажуть, і «знов, фіалка розцвітала і день починав сяяти таємними знаками…». Понад усе я люблю ці таємні знаки. З часом навчаєшся безпомилково їх зчитувати в найменших життєвих дрібничках.

У зв’язку з цим я захопилася психологією і часто пишу на психологічні теми невеличкі статті для жіночих журналів. Коли даєш поради іншим, здається, даєш їх самій собі.

Але це статті, як у вас з’явився задум написати велику книгу?

З часом, коли ти вже впевнено відчуваєш себе в царстві слова, тобто навчився вдало складати слова, і іноді навіть виходить спіймати образ, коли ти вже знаєш людей, тому що повідав їх багато на своєму життєвому шляху, ти можеш створити велику форму, яка дає можливість узагальнити цей досвід, побачити за сюжетом і цікавою історією, типові людські характери і вплести у життєві історії свої відкриття, ті знайдені раніше відповіді на питання, які ти вже відпрацював колись у бентежну хвилину своєї невпевненості. Це чарівний процес, наче ти готуєш якесь зілля, яке може врятувати від смутку і тривоги не тільки тебе, а інших. Ти наче аптекар, алхімік, який змішує різні цілющі поради і одному рецепті великого роману. Їх багато, адже у великій прозовій формі багато героїв. І тебе це надихає, тому що в цих персонажах, є вірогідність, впізнає себе не одна людина, яка переживатиме разом з тобою чарівний стан одкровення і відкриття. Тобто роман дає тобі більше можливостей говорити зі світом.

Це ваша перша велика книга?

Ні, четверта. Але перша, яка побачила світ у паперовому варіанті. Є ще електронна книга «Синдром зародка», яка вийшла під псевдонімом Ані Лібро у 2013 році.  Я дуже чекаю її виходу у паперовому варіанті у видавництві «Брайт стар», чекаю вже два роки. Контракт підписаний, видавництво обіцяє, обіцяє і все ніяк… Дуже прикро. Тому я і відчула полегшення, коли один з романів відзначили на «Коронації слова». Принаймні, це один з аргументів  на користь книги, деяка запорука того, що вона буде видана і хтось її прочитає. Адже книги, якщо вони написані, мають знайти читача. Навіщо ж їх писати, якщо вони лежать у столі. Є ще книги, які мені поки не вдалося опублікувати.

А чому так складно опублікувати вже написані книги?

Можливо, вони не такі хороші. Можливо, видавництва не хочуть ризикувати, публікуючи маловідомого автора. Певно, над ними ще потрібно працювати. Зазвичай, видавництва не дають тобі докладної відповіді щодо відмови, це коротенькі й сухі листи, в яких пишуть про завантаженість видавничого портфеля, не ту тематику, видавничий план і т.ін.  Лише один раз з видавництва «Фабула» мені дали відповідь, яка була схожа на рецензію. Принаймні я зрозуміла, що роман читали, або проглядали.

А взагалі таких авторів певно дуже багато. Велика конкуренція. Потрібно чимось настільки здивувати, щоб відмовити було неможливо. Це має бути чи бомбезна історія, чи неперевершений стиль, чи якась незвичайна художня знахідка.

А про що пишете ви? Про що ваш роман «Чужі скарби»?

Дехто вважає, що це романтична історія про кохання в Парижі з хепіендом. Можливо, зовні це так і виглядає. Авантюрний роман про скарби, сімейна сага про історію української парижанки, красива історія кохання, яке витримало перерву у п`ятдесят років і все-таки знову з’єднало героїв, які вперше зустрілися у повоєнному осінньому Парижі. Тихо падає листя у золотому Люксембурзькому саду… До речі, перша назва роману була «Осінь в Парижі» і сам  роман бачився історією кохання. Але… Коли я почала писати і занурюватися в історію своєї героїні, а вона – поволі керувати сюжетом, то я зрозуміла, що це буде набагато серйозніша розмова. От поміркуйте самі: сиротинець в Монжероні, війна, післявоєнне дитинство, раптове потрапляння у Радянський Союз з усіма можливими наслідками, наша сучасність, війна, теракти в Парижі – все це мимоволі відводило мене від романтичної історії кохання у глибокі роздуми про долю нашої країни, про дивні паралелі, які самі собою виникали, коли я вивчала історію походження своєї француженки.

А чому парижанка корінням саме з України?

Монжерон у всьому винний. Саме там в Мулен де Санлісе в Монжероні була резиденція французької королеви Анни Ярославни (рудої Агнес, як називали її французи). Там знаходиться руський замок, на місці якого колись був королівський млин, потім після війни – дитячий притулок, створений Софією Зерновою для дітей емігрантів. Там і тепер  руський замок, старовинна будівля з башточками і готичними вікнами, це гуртожиток для емігрантів з країн колишнього СРСР. У книзі є історія Анни Ярославни, згадуються події у Дюнкерку, коли козаки допомогли французам здолати непереможних іспанців, є історія звільнення Парижа від Наполеона у 1814 році, в якому брали участь козаки, вихідці з Запоріжжя. Тобто, коли я відійшла далі від Монжерона, Україна і її історія не відпускала мене, постійно спонукаючи до зіткнень і перетинів.

А ще мені дуже хотілося саме зараз, коли наша країна перебуває у стані війни і виборює свою незалежність, підтримати її, донести до читача ідею величності і цінності нашої історії, нашої землі, людей, які мешкають тут. Мною керувала велика шана і велика любов до цієї великостраждальної країни, яка тільки зараз може сповна  відчути свою національну гідність, а українці - усвідомити свою ідентичність.

Певною мірою, це книга не про Париж, не про кохання, навіть не про знайдені на горищі чужі скарби, як її постійно рекламують. Це книга про Україну і про українців.

Чи маєте Ви задум для нової книги?

Так, зараз  я наче подарунок долі отримала бомбезний сюжет. Трагічну і величну історію, де є все для того, щоб торкнутися серця. Саме такими я хочу бачити свої книги. Чи вдається це мені, поки невідомо, надто мало часу пройшло. І надто маленький наклад у першої книжки. Що таке 2000 штук  для всієї України? Це капля у книжковому океані.

Але мені пощастило на людей, які самі приходять у моє життя і несуть свої неповторні історії, повіривши у те, що я зможу написати книгу, яка торкнеться серця. То історія іспанських дітей, які потрапили в Україну 1936 року під час громадянської війни в Іспанії. Потрапили і не змогли повернутися назад. Історія дещо схожа на роман «Чужі скарби», там теж француженка і теж неможливість повернутися додому на тлі історії нашої країни.  Певно такі сюжети шукають свого автора. Сподіваюсь, мені вдасться впоратися з цією складною темою.

Всі письменники дуже різні. А яка Ви?

По-перше, я поки не можу назвати себе письменницею. Скоріше, авторкою. Мені складно судити, яка я. Як людина чи як автор? Як людина – тиха, скромна відлюдниця, особливо останнім часом. Посидюча і вперта, люблю доводити до кінця те, що почала.  Як автор, мені здається, що маю схильність до філософствувань і психологічних спостережень. Мені подобається залазити всередину людини, ритися в його голові. Мене тягне в якісь інтелектуальні терени, хоча я і не можу назвати себе високоосвіченою людиною, мені не вистачає багатьох знань і я жадібно здобуваю їх з відкритих джерел безперервно. Можливо, вони не систематичні й уривчасті, але, коли я пишу книгу про Париж або Пальму-де-Майорку, я досконало вивчаю питання, щоб не збрехати. Хоча іноді художня умовність перемагає академічні знання і керує тобою на свій розсуд.

Як би ви описали себе у трьох словах?

Вперта, та, що захоплюється, чутлива

З ким Ви, як правило, порівнюєте себе?

Ні з ким. Намагаюсь ні з ким себе не порівнювати, це погана звичка. Є таке правило навіть у педагогіці: не порівнювати дитину з іншою дитиною, тільки з самим собою, яким був колись.

Що для Вас найважливіше у житті?

Саме життя. Можливість бачити, чути, рухатися, думати, любити

Що мотивує Вас ставати кращою?

Конструктивна критика і віра в мої сили і можливості.

Які моменти змушують Вас любити своє життя?

Любі. Прогулянка з собакою у ромашковому полі. Стукіт дощу за вікном. Холодні руки на теплому горнятку чаю. Посмішка коханої людини. Пригоди. Вдала фраза, образ, сюжет, епізод, слово…

Якщо Ви могли б попросити виконання тільки одного бажання, що б це було?

Мир в Україні

Якщо б Ви зустріли себе маленькою, щоб ця дитина Вам сказала?

Ти ідеш у правильному напрямку!

Які у Вас плани на майбутні 5 років?

Написати книгу, про яку якийсь відомий «Стефан Цвейг» сказав би: «Ця книга – місячний камінь, закинутий у нашу літературу, неперевершене, фантастичне, єдине у своєму роді творіння…» До речі, Цвейг сказав це про «Улісса» Джеймса Джойса.

 

Журналіст: Наталія Войтюк

 

Залишити коментар
Секретаріат школи (8:00-17:00):
+38 097 770 50 30
+38 099 770 50 30
Директор школи (10:00-18:00):
+38 068 864 31 80
+38 095 551 85 79
Помічник директора з організаційних питань Альтернативних закладів (10:00-18:00)
+38 067 456 17 11
ЗАМОВИТИ ДЗВІНОК
dist.educ1@gmail.com
skype: cdo.dzherelo
viber: +38 068 864 31 80
НАДІСЛАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ
Україна
03134, м. Київ,
вул. Симиренка, 12, оф. 101
ЗАВІТАТИ ДО ОФІСУ
Відділення Нової пошти № 190 м. Києва, отримувач ТОВ "Центр дистанційної освіти "Джерело", телефон +38 068 864 31 80
Технічна підтримка: support@cdo.org.ua